Випадок в дитячому будинку

У невеликій роздягальні дитячого будинку №7 на низенькому ослінчику сидів хлопчик років чотирьох.

Поруч возилися двоє дорослих: молода жінка і трохи старший чоловік. Вони нервово стягували з дитини мокрі черевики, комбінезон і в’язану шапочку. Потім жінка вправно втиснула його в мініатюрну джінсовочку, а чоловік спробував надіти сандалі.

Так все не на ту ногу. Хлопчик покірно підставляв то одну, то іншу …

– Ну ось ,Артем! – торохтіла без угаву дама. – Он, бачиш, хлопці твої вже обідати сіли! Давай швидше…!

Хлопчик повільно підняв голову і подивився їй прямо в очі:

– Ле-на! – прошепотів він, ледь ворушачи губами. – Коли заберете? А …? Після сну …!?
– Ну ось … знову ти! – застебнув, нарешті сандалі чоловік. – Скільки говорити! Сьогодні не вийде. Нас не буде в місті.
– А коли! – перевів на нього погляд хлопчик. – Коли вийде?
– Треба машину переставити! – заметушився чоловік і зник у дверях. – Лена! Поспішай, заради бога! Літак чекати не буде! – крикнув він з порога.

Ще мить тому перезбуджена дама якось відразу обм’якла і присіла, ніби втративши сили. Руки її безвільно впали на коліна. Хлопчик притулився до неї маленьким теплим тільцем і стулив її руки вже за своєю спиною.

Минуло кілька хвилин.

– Я тебе люблю! – прошепотів він.
– Ну що ти, Артем? Що ти…

Жінка притиснула хлопчика до себе і легенько погладила його по худенькій спинці.

– Ми ж ненадовго! А ти тут з хлопцями побудеш дня три-чотири! І ми тобі зателефонуємо …!
– А подарунок! – знову зазирнув їй в очі хлопчик. – Про подарунок не забули, якщо все добре буде.
– І подарунок, і подарунок …, звичайно! – ще міцніше притиснула його до себе жінка. По щоці її ліниво сповзла перша сльоза.
– Ти чого, Лена? – почав розмазувати вже побіглі тонкими струмками сльози хлопчик. – Три дні ж …!
– Три дні! Три дні! – затрясла головою жінка і підштовхнула хлопчика в загальну кімнату.

Він не поспішаючи увійшов, трохи припадаючи на праву ногу, озирнувся і сів за вільний столик. Всі шістнадцять дітей перестали гриміти ложками і разом обернулися на нього.

Літня жінка в білому халаті поставила перед ним тарілку з першим. На друге – макарони по-флотськи. Поруч стояв уже наповнений стакан компоту.

– Повернувся … Стьопа? – трохи ворухнула вона рукою його русяве шовковисте волосся.
– На три дні всього! – прошамкав набитим ротом хлопчик. – Через три дні заберуть!

І зарився ложкою в суп.

– Так Так звичайно…! Три дні…! – прошепотіла нянечка, пройшла в роздягальню і прикрила за собою двері.

З коридору з’явився давній чоловік. Поруч стояла об’ємна валіза на колесах.

– Ось! – повів очима на валізу чоловік. – Речі різні …!
– Ось! – повторила слідом за ним жінка. – Накупили … усе! Куди їх?
– Шафки у нас …, самі бачите! – пробурчала, не дивлячись у їх застиглі обличчя нянечка. – Найнеобхідніше, решта забирайте!
– Та куди нам … !? – розгубився чоловік. – Нам-то навіщо …, тепер?
– Не знаю! Думати треба було! Перш ніж купувати …

Чоловік поклав валізу на лавочку, розстебнув блискавку. Жінка квапливо, плутаючись у дитячих речах, почала перекладати речі в шафку. Та швидко заповнився вщерть, дверцята не зачинялися.

– Ну … ми поїхали !? – натужно промовив чоловік. – Літак у нас!
– Летіть! – махнула рукою нянечка. – … Літуни …!

Пара поспішила до дверей. На виході жінка обернулася:

– Не можна! Ви не повинні … так! Рік по лікарнях, ночі безсонні, уколи, крапельниці …, напади ці моторошні! Ми намагались…! Не всім дано!

І коли чоловік вийшов додала пошепки:

– … Я чоловіка втратити боюсь! .. Він каже …! Я не можу…!

Нянечка мовчки напирала всім тілом, намагаючись прикрити дверцята шафки. Нарешті у неї вийшло.

– Про три дні … – даремно це! – подивилася вона у вікно. – Чекати буде, хвилинки рахувати! Даремно …! Не по-людськи це!
– Не могли ми, ось відразу …, з плеча! – прохрипів вже з коридору чоловік. – Ми …, як вчили, поступово. Через три дні зателефонуємо, мовляв, затримуємося. Потім … ще якось!
– Не суддя я вам, вирішили так вирішили! Чого тепер? Та й пізно вже. Директор наказ підписав. Стьопа ваш назад прийнятий, на забезпечення поставлений і все таке!
– Він звик на … Артема відгукуватися!
– Степан за документами! Чого ім’я перекручувати. … Летіть вже! І … не дзвоніть! Не треба! Чим швидше він зрозуміє, тим краще буде! Летіть, літак чекати не буде!

Чоловік і жінка, не сказавши більше ні слова, не попрощавшись навіть, тихо вийшли. Вхідні двері трохи рипнули, почувся шум від’їжджаючої машини і все стихло.

Двері в роздягальню злегка прочинилися. Нянечка обернулася. Хлопчик мовчки дивився в шпаринку.

– Ти чого, Степан!
– Поїхали …?
– Поїхали! Поїв !? Іди милий, йди роздягайся. Тиха година скоро!

Хлопчик повернувся в групу, не поспішаючи роздягся, акуратно повісив на спинку стільця одяг і заліз в ліжечко.

Дві години пролетіли як одна мить. Він так і не заснув, просто лежав дивлячись в стелю. Продзвенів дзвіночок. Діти повскакували, надягали на себе костюмчики і платтячка, шуміли, проказничали. Хлопчик встав слідом за ними, одягнувся, підійшов знову до дверей, що ведуть у роздягальню і заглянув у шпарку.
Потім відчинив двері побільше, ще ширше, і нарешті, відчинив зовсім прямо навстіж.

– Артем! – вигукнула жінка. – Ну, скільки можна спати !?
– Ми вже тебе зачекалися! – гримів валізою чоловік.
– … А три дні !? – тільки й зміг промовити хлопчик.
– Рейс скасували! – хором вигукнули чоловік і жінка.
– Погода нельотна! Ми не полетимо нікуди! .. Без тебе … нікуди!
– Нікуди … мам !?

Нянечка, повернувшись до них спиною, квапливо перекладала речі з шафи назад у валізу.

Плечі її дрібно тремтіли …