Мені мій син заявив: «Не хочу, щоб мої діти росли в таких злиднях, як я»

Як вам ситуація? Є на що ображатися батькам, як думаєте?

— Старший син тут у мене, уявляєш, що заявив? — розповідає сорокарічна Валерія. — Дітей, каже, у мене не буде ніколи! Я його питаю — чому це? А він — не хочу, каже, щоб їм довелося рости в таких злиднях, як мені!

… Синові Валерії сімнадцять, він перейшов в одинадцятий клас. Хлопець нерозбещений, спокійний і розсудливий, труднощів батькам ніколи не доставляв. Добре вчиться, займається спортом, має свої обов’язки по дому.

У сім’ї є ще молодший син, дванадцяти років, і батьки намагаються, щоб у дітей було все, що потрібно. Валерія завжди вважала, що сім’я у них середня по достатку. Живуть так, як і тисячі співгромадян: обидва працюють, платять іпотеку, мають автомобіль, раз на рік їздять на море.

Звичайно, не шикують, а й, як переконана Валерія, на дітях не економлять. Гітара, велосипеди, ролики, секції та курси, модний одяг в межах розумного, добре харчування — все це у їх хлопчаків було завжди.

— Ну якщо це злидні — то я тоді не знаю! — здивовано розводить руками Валерія. — Так, айфони останньої моделі і кросівки за двадцять тисяч ми не купували, звичайно! Сини і не просили такого. Хоча, я знаю, у деяких хлопців в класі це все є, навіть у молодшого! Але це нормально. Завжди будуть люди, які багатші і успішніші, гнатися за ними безглуздо! Ми з дітьми багато разів про це говорили …

В останні роки Валерія з чоловіком налаштовують старшого сина на те, що він повинен вступити на бюджет. Готові оплачувати репетиторів, курси, додаткові заняття.

— У крайньому разі, звичайно, оплатимо і ВНЗ, нікуди не дінемося! — зітхає Валерія. — Але дуже б цього не хотілося. У тому ВНЗ, куди хоче син, вартість навчання — ого-го …

Треба віддати належне, хлопець старається.

Він прекрасно усвідомлює, що в житті доведеться пробиватися самому. Ні квартири, ні машини від батьків в подарунок ні йому, ні братові, швидше за все, не буде: мати з батьком тільки-тільки доплачують свою іпотеку. На спадок теж сподіватися не доводиться: бабусі-дідусі живуть далеко, в небагатому регіоні.

— Ми всього досягли самі! — розповідає Валерія. — Ні на кого ніколи не сподівалися. Приїхали в місто двадцять років тому з валізою, нічого не було взагалі! Працювали і поступово стали на ноги. Купили квартиру, машину, дітей народили. І я не вважаю, що ми живемо в злиднях!

Синам пробиватися по життю буде легше, впевнена Валерія. У них, принаймні, є ліжка в батьківській квартирі в столиці і тарілка супу від матері з батьком. Тут вони вчилися, ходили на секції, тут друзі і зв’язки.

Хлопчикам не доведеться, як колись Валерії з чоловіком, з валізою речей їхати в абсолютно чуже незнайоме місто, де ніхто не чекає, і ніхто нічого не приготував. А це вже немало.

Зараз Валерія трохи збентежена заявою сина про злидні. Так що там говорити — і ображена теж.

Як вважаєте, хлопець дійсно знахабнів? Благополучний хлопчик з хорошої сім’ї, який не знав ні голоду, ні нестачі в чомусь, який їздив на моря, йому взагалі не варто говорити про злидні і дорікати батьків! Як язик повернувся таке сказати …

А не подобаються «злидні», яких змогли досягти батьки — нехай проживе своє життя краще, покаже майстер-клас. Чи тепер батьки будуть все життя винні, що народили його без срібної ложки в роті?

А може, хлопець не такий і неправий? Він просто назвав речі своїми іменами. Двокімнатна квартира на чотирьох з величезною переплатою банку і нове взуття до сезону — це і правда злидні?

Джерело

Comments are closed.